Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 86

— Ти про що?

Роланд тримав цю ситуацію в таємниці, аж поки вона не почала видаватися йому складнішою, ніж насправді була, тож тепер сам здивувався, наскільки легко й просто до нього прийшли потрібні слова. Але, як він помітив, Едді не надто здивувався.

— І давно ти про це довідався?

Роланд очікував почути в його тоні звинувачення, але не почув.

— Напевне? Тоді, як уперше побачив, що вона прокралася до лісу. Побачив, як вона їла… — Роланд помовчав. — …і що вона їла. Почув, як вона розмовляла з людьми, котрих там не було. Але запідозрив я раніше. Ще в Ладі.

— І нічого мені не сказав.

— Ні. — От тепер мав ринути потік звинувачень, щедро приправлений сарказмом у стилі Едді. Але цього не сталося.

— Хочеш знати, чи я сердитий на тебе? Чи я робитиму з цього проблему?

— А ти сердитий?

— Ні, Роланде. Можливо, мене це трохи дратує, а ще я смертельно боюся за Сьюз. Але чого б це я мав на тебе гніватися? Ти ж дін над нами. — Тепер настала черга Едді зробити паузу, а потім висловитися точніше: — Ти дін наді мною.

— Так, — сказав Роланд і торкнувся руки Едді. Його переповнювало бажання — майже потреба — пояснити, чому він мовчав, але він притлумив його в собі. Якщо вже Едді назвав його не просто їхнім діном, а своїм діном, то й поводитися він має, як належить дінові. Тож натомість він сказав: — Схоже, тебе не надто вразила моя новина.

— Ні, ти мене здивував, — запевнив його Едді. — Не можу сказати, що я вражений, але… ну… — Він нарвав ягід і вкинув їх до Роландового капелюха. — Я й сам дещо помічав. Інколи вона буває бліда. Часом кривиться й хапається за живіт, а коли я питаю, каже, що це гази. І груди в неї побільшали. Це точно. Але, Роланде, в неї не припинилася менструація! Десь місяць тому я бачив, як вона закопувала ганчірки, і вони були в крові. Мокрі, як хлющ. Як таке може бути? Якщо вона завагітніла, коли ми витягали Джейка, тобто поки стримувала демона, то це вже чотири чи п’ять місяців. Навіть за умови, що час тут трохи шизонутий.

Роланд кивнув.

— Я знаю, що в неї щомісяця буває кровотеча. І це лише доводить, що дитина не твоя. Істота, яку вона носить, гидує її жіночою кров’ю. — Роланд згадав, як вона розчавила в руці жабу. Пила її чорну жовч. Злизувала її з пальців, наче сироп.

— А воно… — Едді зробив такий рух, наче хотів з’їсти ягоду, тоді передумав і вкинув назад до капелюха. Після такого Едді ще не скоро відчує справжній апетит, подумав Роланд. — Воно хоч буде схоже на людське дитя?

— Найпевніше, що ні.

— А на що тоді?

І перш ніж він встиг зупинитися, слова самі зірвалися з губ.

— Диявола краще не згадувати.

Едді скривився і поблід.

— Едді? З тобою все гаразд?

— Ні, — сказав Едді. — Зі мною точно не все гаразд. Але я не зомлію, як дівчисько на концерті Енді Ґіба. Що ми робитимемо?

— Наразі нічого. У нас забагато інших клопотів.

— Ще б пак, — кивнув Едді. — Сюди, якщо я все правильно порахував, за двадцять чотири дні наскочать Вовки. Там, у Нью-Йорку, хтозна-яке число. Шосте червня? Десяте? Єдине, що я знаю напевне, — до п’ятнадцятого липня вже ближче, ніж було вчора. Але ж, Роланде, якщо істота в її животі не людська, ми не можемо бути впевнені, що вагітність триватиме дев’ять місяців. Вона може народити й за шість місяців. Чорт, та вона може зробити нам сюрприз навіть завтра.

Роланд кивнув і мовчки чекав. Едді дійшов до цього в своїх розмірковуваннях, отже, й до решти додумається.

Так і сталося.

— Це глухий кут, правда?

— Так. Ми можемо чекати, от і все, що нам зараз можна робити. Ми навіть не можемо підігрівати її сподівання на те, що вагітність розвиватиметься повільніше, бо, найпевніше, вона здогадається, чому ми це робимо. А вона нам потрібна. Звісно, щоб стріляти, коли прийде пора, але ще до того ми маємо навчити когось із мешканців цього села обходитися зі зброєю, яка видається їм найзручнішою. Мабуть, то буде лук. — Згадавши дещо, Роланд скривився. Колись він таки спромігся загнати в мішень на Північному полі стільки стріл, скільки вимагав Корт, але лук і стріли та арбалет ніколи не належали до його улюблених видів зброї. Їх обрав собі Джеймі Декері, але не він.

— То ми все-таки беремося за це?

— О так.

І Едді всміхнувся. Хоч йому й було важко, але його вдача перемогла. Побачивши це, Роланд зрадів.

ШІСТЬ

Коли вони поверталися до будинку Каллагена, Едді спитав:

— Як ти розколовся переді мною, Роланде, то чому б тобі не розколотися перед нею?

— Не розумію, про що ти.

— Ще й як розумієш, — сказав Едді.

— Добре, але відповідь тобі не сподобається.

— Я вже стількох відповідей від тебе наслухався, і з кожних п’яти мені завжди подобалася лише одна, не більше, — зізнався Едді. — Хоча ні, це я щось розщедрився. Одна з п’ятдесяти.

— Та, яка зветься Мією, що Високою Мовою означає «матір», знає, що носить дитя. Хоча навряд чи вона здогадується, що то за дитина.

Едді мовчки поміркував над цим.

— Хай що воно таке, Мія вважає цю істоту своєю дитиною і захищатиме навіть ціною власного життя. Якщо для цього потрібно буде повністю загарбати собі Сюзаннине тіло, так, як це часом робила Детта Волкер з Одеттою Голмс, то вона зробить це, якщо зможе.

— І таки, мабуть, зможе, — пригнічено сказав Едді й повернувся обличчям до Роланда. — Тож ти хочеш сказати… виправ мене, якщо я помиляюся… що Сьюз не повинна знати, що в її череві росте чудовисько, бо це вплине на її працездатність.

Роланд міг би заперечити щодо різкості цього формулювання, але вирішив цього не робити. По суті, Едді мав рацію.