Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 85

— Аж ніяк, — спокійно відказав Каллаген. — Я можу намалювати карикатуру, але зробити карту, яка б завела вас хоча б до річки, не зможу, навіть якщо ти приставиш мені до скроні револьвера. Ну нема в мене такого хисту. Але я знаю одну парочку, яка може стати в пригоді. — Він підвищив голос. — Розаліто! Розі! Ходи-но на хвильку сюди!

ТРИ

За двадцять хвилин сухі пальці Розаліти міцно стиснули Роландову руку. Вона повела його в комору для харчів і зачинила двері.

— Зніми штани, прошу, — сказала вона. — І не соромся. Не думаю, що я побачу там щось нове. Хіба що в Ґілеаді та Внутрішній Дузі чоловіки мають якусь іншу будову тіла.

— Навряд, — похитав головою Роланд і спустив штани.

Сонце вже зійшло, але Едді з Сюзанною досі спали. Роланд не хотів їх будити. Попереду на них чекало ще багато ранків, коли треба буде вставати вдосвіта (а засинати, мабуть, пізно вночі), але цього ранку нехай уповні відчують насолоду від даху над головою, пухової перини на ліжку і рідкісних миттєвостей усамітнення, які вони могли собі дозволити, бо від решти світу їх зараз відділяли двері.

Розаліта з флаконом світлої маслянистої рідини в руці, присвиснувши, втягнула повітря над повною нижньою губою. Глянула на Роландове праве коліно, потім торкнулася його правого стегна лівою рукою. Хоч дотик був ніжним, він здригнувся від болю.

Вона підвела на нього погляд своїх карих очей, таких темних, що вони здавалися майже чорними.

— Це не ревматизм. Це артрит. Того штибу, що швидко розходиться тілом.

— Еге ж. Там, звідки я родом, його називають сухим крутієм. Але ні слова про це, ні панотцеві, ні моїм друзям.

Темні очі дивилися на нього невідривно.

— Таке ти не зможеш довго тримати в таємниці.

— Я розумію. Але поки зможу, триматиму в секреті. І ти мені в цьому допоможеш.

— Еге ж, — сказала вона. — Не бійся. Я тебе не видам.

— Спасибі. А це й справді допоможе?

Вона глянула на флакон і всміхнулася.

— Так. Тут м’ята і болотяні водорості. Але головне — це котяча жовч, три краплини на пляшечку. Жовч тих печерних котів, що виходять з пустелі, звідти, де велика темінь. — Вона перевернула флакон і вилила собі на долоню трохи масткої рідини. У ніздрі Роландові вдарили пахощі м’яти, а відразу по тому — інший, прихований запах, що був значно менш приємним. Так, напевно, то була жовч пуми, ягуара чи іншого звіра породи котячих, яких тут, у цих краях, називали печерними котами.

Розаліта втерла рідину в його колінні чашечки, і він одразу відчув, як швидко проникає вглиб і розпросторюється тепло, інтенсивне, майже нестерпне. Та коли жар трохи вщух, то приніс із собою більше полегшення, ніж Роланд сподівався.

Закінчивши мастити, вона сказала:

— Як тепер твоє тіло, стрільцю-сей?

Замість відповісти словами, він міцно пригорнув її до свого худого тіла. У відповідь вона теж обійняла його, простодушно, не соромлячись, і прошепотіла на вухо:

— Як ви справді ті, ким себе називаєте, не дайте їм забрати діток. Жодної дитини. І не слухайте, що там варнякають ті великі цабе, Айзенгарт і Телфорд.

— Зробимо все, що зможемо.

— Добре. Спасибі. — Вона відступила назад, і її погляд ковзнув униз. — Я бачу, одну частину твого тіла артрит з ревматизмом оминули. І виглядає вона вельми жвавою. Одна дама була б не проти подивитися на місяць нині ввечері, стрільцю, і мріє, аби хтось склав їй компанію.

— Думаю, хтось неодмінно це зробить, — сказав Роланд. — Ти подаруєш мені пляшечку цієї чудодійної рідини на час моїх мандрів околицями Кальї чи вона занадто дорога?

— Та ні, не занадто, — відповіла Розаліта. Грайлива усмішка зникла з її уст, і вони знову набули серйозного виразу. — Та, думаю, для тебе це лише тимчасове полегшення.

— Я знаю, — сказав Роланд. — Але байдуже. Ми відтягуємо час, скільки можемо, але зрештою світ забирає все назад.

— Еге ж, — сказала вона. — Забирає.

ЧОТИРИ

Коли він вийшов з комірчини, застібаючи на ходу штани, в другій кімнаті нарешті завовтузилися. Щось пробурмотів Едді, й пролунав сонний жіночий сміх. Каллаген стояв коло плити й наливав собі свіжозаварену каву. Роланд підійшов до нього і швидко заговорив.

— Ліворуч від стежки між будинком і церквою я бачив ягоди лаконоса.

— Так, і вони стиглі. У тебе гострий зір.

— Зараз не про це. Я піду назбираю в капелюх. Коли Едді вийде, я б хотів, щоб він до мене підійшов, поки його дружина приготує яєчню. Ти можеш про це подбати?

— Мабуть, так, але…

— Добре, — сказав Роланд і вийшов.

П’ЯТЬ

Поки прийшов Едді, Роланд уже встиг назбирати півкапелюха жовтогарячих ягід і принагідно з’їсти зо дві добрячі жмені. Біль у ногах і стегнах полишав його навдивовижу швидко. Він збирав ягоди й думав, скільки Корт заплатив би за пляшечку котячої олії Розаліти Муньйос.

— Схоже на воскові фрукти, які наша мати викладала на серветочку кожного Дня подяки, — прокоментував Едді. — Щось не віриться, що вони їстівні.

Роланд зірвав ягоду завбільшки з кінчик свого пальця й запхав її до рота Едді.

— Що, дуже схоже на віск, Едді?

Очі Едді, спочатку недовірливо примружені, від подиву округлилися. Він проковтнув, радісно всміхнувся і потягся до капелюха по наступну.

— Як журавлина, тільки солодка. Цікаво, Сьюз уміє пекти кекси? Навіть якщо не вміє, то Каллагенова економка…

— Послухай, Едді. Слухай уважно і стримуй свої емоції. Заради твого батька.

Едді саме тягнувся до куща, що аж угинався під вагою ягід, але зупинив руку на півдорозі й запитально глянув на Роланда. У ранковому світлі було добре помітно, як постаршав і змужнів Едді. З ним відбулися просто разючі зміни.