Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 53

Багатьох.

Відвідувачі з Кальї посміливішали, горе розв’язало їм язики й звільнило від пут пам’ять, тож вони могли говорити й говорити, нагромаджуючи сумні історії. Та Роланд їм цього не дозволив.

— Тепер розкажіть про Вовків, прошу. Скільки їх зазвичай?

— Сорок, — сказав Тіан Джефордс.

— По всій Кальї? — засумнівався Слайтмен-старший. — Ні, більше сорока. — І до Тіана, трохи вибачливим тоном: — Тіане, коли вони налітали востаннє, ти мав років дев’ять, не більше. А мені щойно минув двадцятий. У самому селі було їх, мабуть, із сорок, але на прилеглі ферми й ранчо вони теж нападали. Я б сказав, що в цілому їх було шістдесят, Роланде-сей, може, навіть вісімдесят.

Роланд питально подивився на Оверголсера, здійнявши брови.

— Минуло двадцять три роки, — сказав Оверголсер, — але мені здається, що справді десь шістдесят.

— Ви називаєте їх Вовками, але хто вони насправді? Це люди? Чи якісь істоти?

Оверголсер, Слайтмен, Тіан і Залія: якусь мить Едді відчував потоки їхнього кхеф, як вони обмінювалися ним, майже чув їх. І від цього почувався самотнім та відстороненим, наче тоді, коли бачиш парочку, яка цілується на розі вулиці, огорнувши одне одного в обійми, зазираючи одне одному в вічі, геть розчиняючись у почутті. Та чому б він мав так почуватися? У нього був свій ка-тет, свій кхеф. Не кажучи вже про свою жінку.

Тим часом Роланд ледь помітно, але нетерпляче крутив пальцем. Той жест Едді надто добре знав. «Швидше, люди, — промовляв він. — Марнуємо час».

— Ми не можемо сказати напевне, хто вони, — нарешті промовив Оверголсер. — Зовні подібні до людей, але носять маски.

— Вовчі маски, — сказала Сюзанна.

— Еге ж, дамочка, сірі, як їхні коні.

— То, ви кажете, вони всі приїжджають на сірих конях? — спитав Роланд.

Цього разу мовчанка було коротшою, але Едді досі мав те відчуття кхефу і ка-тету, обміну думками за посередництвом чогось настільки первісного, що його навіть не можна було назвати телепатією. То було щось сильніше за телепатію.

— Холєра ясна! — сказав Оверголсер, вочевидь маючи на увазі: «Трясця твоїй матері, якщо не хочеш мене образити, не повторюй цього питання». — Всі на сірих конях. І в сірих штанях, начебто шкіряних. Чорні чоботи з лихими гострими шпорами зі сталі. І маски. Ми знаємо, що то маски, бо знаходили їх викинуті. Зовні вони скидаються на сталеві, але на сонці гниють, як плоть. Гидота.

— Ага.

Оверголсер зиркнув на нього знущально, мовляв: «Ти тупий чи просто повільно доходить?» Потім Слайтмен сказав:

— Їхні коні прудкі, як вітер. Деякі садовлять одну дитину поперед сідла, а другу — ззаду, за спиною.

— Справді? — спитав Роланд.

Слайтмен значуще кивнув.

— Як богам спасибі. — Він побачив, що Каллаген знову креслить у повітрі хрест, і зітхнув. — Пробачте, панотче.

Каллаген стенув плечима.

— Ви жили тут задовго до того, як з’явився я. Закликайте всіх Богів, які вам до вподоби, головне, аби ви знали, що я вважаю їх фальшивкою.

— І приходять вони з Краю грому, — сказав Роланд, пускаючи останню репліку священика повз вуха.

— Еге ж, — мовив Оверголсер. — До нього десь сотня коліс. — Він показав на південний схід. — Тому що ми виходимо з лісу на останнє узвишшя землі перед Великою Дугою. Звідси відкривається вся Східна рівнина, а за нею лежить велика пітьма, як дощова хмара на обрії. Кажуть люди, що колись давно там можна було побачити гори.

— Як Скелясті гори з Небраски, — видихнув Джейк.

Оверголсер глянув на нього.

— Що кажеш, Джейку-сеу?

— Нічого, — збентежено всміхнувся Джейк до великого фермера. А Едді про себе відзначив, як назвав його Оверголсер. Не сей, а сеу. Ще одна цікава деталь.

— Ми чули про Край грому, — сказав Роланд. Без будь-яких емоцій його голос звучав страшнувато, і коли Едді відчув долоню Сюзанни в своїй руці, то подумки зрадів.

— Легенди розповідають, що це край, де мешкають вампіри, привиди і тахін, — сказала Залія. Її голос легенько, майже невідчутно тремтів. — Звісно, ці оповідки давні…

— Але вони правдиві, — втрутився Каллаген. Його власний голос був грубим, проте Едді почув у ньому страх. Виразно почув. — Вампіри таки існують… інші створіння, найпевніше, теж, а Край грому — їхнє кишло. Ми можемо поговорити про це іншим разом, стрільцю, як ти не від того. Тепер же просто послухайте мене, прошу. Про вампірів я знаю чимало. Навряд чи Вовки відводять до них дітей, але так, вампіри — це не вигадка.

— Чому ти говориш так, ніби я сумніваюся? — спитав Роланд.

Каллаген опустив погляд.

— Бо мало хто в це вірить. Я й сам колись не вірив. Я багато що ставив під сумнів і… — Його голос надломився. Він прочистив горло, проте здобувся лише на шепіт: — …собі на згубу.

Якусь хвилю Роланд мовчав, сидячи навпочіпки, припіднявши підошви своїх розбитих чобіт. Він обіймав руками свої кістляві коліна й легенько погойдувався вперед і назад. Нарешті мовив до Оверголсера:

— О якій порі дня вони з’являються?

— Мого брата Веланда забирали вранці, — відказав фермер. — Щойно після сніданку. Я пам’ятаю це, бо Веланд спитав у нашої матусі, чи може він взяти з собою до льоху своє горнятко кави. Та минулого разу… тоді, коли викрали Тіанову сестру і брата Залії та багатьох інших…

— Я втратив двох небог і небожа, — сказав Слайтмен-старший.

— Того разу дзвін на Залі зібрань заледве виголосив полудень. Ми завжди знаємо день, коли це трапиться, бо про нього нас сповіщає Енді. Принаймні це він може нам сказати. Ще ми чуємо гуркіт їхніх копит і бачимо на сході хмару куряви, яку вони здіймають…