Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 52

Десь до шістнадцяти років рунти зберігали дитячу статуру, мову й поведінку. А потім, зненацька, більшість вимахували до зросту юних велетнів.

— Ви й гадки не маєте, що це таке. Це треба побачити й пережити, — сказав Тіан, дивлячись у попіл багаття. — Ви не уявляєте, як їм боляче. Ви знаєте, як плачуть немовлята, коли в них ріжуться зубки?

— Так, — мовила Сюзанна.

Тіан кивнув.

— А це так, наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі.

— Слухайте його, — сказав Оверголсер. — Цілих шістнадцять чи вісімнадцять місяців мій брат тільки те й робив, що спав, їв, плакав і ріс. Я пригадую, що він плакав навіть уві сні. Я підводився з ліжка, підходив до нього й чув, як із його грудей, ніг і голови лине якийсь шепіт. То був шепіт кісток, що росли вночі, розумієте?

Едді уявив собі цей жах. Всі ці історії про велетнів-людожерів він чув — «людським духом пахне» і таке інше — але дотепер ніколи не думав про те, як це: ставати велетнем. «Наче зуби ростуть у всьому їхньому тілі», — подумав Едді й здригнувся.

— Півтора року, не довше, і все закінчувалося. Але я не знаю, чи довгим цей період здавався їм, бо вони після повернення відчували плин часу не більше, ніж птахи чи кузьки.

— Нескінченним, — сказала Сюзанна. Її обличчя зблідло, голос видавав її тривогу. — Він здавався їм нескінченним.

— Той шепіт уночі, коли ростуть кістки, — сказав Оверголсер. — Той головний біль, коли росте череп.

— Якось Залман кричав дев’ять днів безперестану, — сказала Залія. Її голос був позбавлений емоцій, але Едді помітив у її очах переляк. — Його вилиці випиналися у нас на очах. Його лоб опуклювався дедалі дужче, а притулившись вухом, можна було почути, як тріщать кістки, коли він розростався. То був такий звук, наче гілка дерева вгиналася під вагою криги…

…Дев’ять днів він кричав. Дев’ять. Уранці, вдень, глупої ночі. Все кричав і кричав. Сльози лилися рікою. Ми молилися всім богам, щоб він захрип, молилися навіть, щоб він онімів, але цього не сталося. Якби в нас була зброя, ми б його пристрелили просто на його лежанці, щоби покласти край його стражданням. Мій старий татусь ледь не збожеволів, поки це припинилося. Його кістки ще трохи росли — тобто його скелет — але найгірше було з головою. На щастя, ріст спинився, слава богам і Людині-Ісусу.

Вона кивнула Каллагенові. Той відповів кивком і простягнув у її бік руку, на мить затримавши її в повітрі. Залія повернулася до Роланда і його друзів.

— Тепер у мене п’ятеро своїх, — сказала вона. — На щастя, Аарон у безпеці, але Геддонові й Гедді десять. Саме той вік. Лайманові й Лії лише п’ять років, але п’ять — це вже чимало. П’ять — це…

Вона затулила обличчя руками й більше нічого не казала.

ЧОТИРИ

Щойно стрімкий ріст припинявся, розповідав Оверголсер, декого з них можна було поставити до роботи. Решта — більшість — не здатні були навіть до найпростішого: корчувати пеньки чи копати ями під стовпи. Такі зазвичай сиділи на східцях Тукової крамниці або часом вешталися групками по полях, молоді чоловіки й жінки, колосальні за зростом, вагою і дурістю. Іноді вони либилися одне до одного й щось белькотіли, іноді просто витріщалися в небо.

Вони не парувалися — хоча б за це треба було дякувати. Хоч не всі виростали до велетенських розмірів і мали різні розумові та фізичні здібності, одне в них було спільне: вони поверталися байдужими до сексу.

— Даруйте за нечемність, — сказав Оверголсер, — але я думаю, що після повернення в мого брата Веланда не було жодного стояка, навіть ранкового. Заліє? Чи ти коли-небудь бачила, щоб у твого брата… ну ти розумієш…

Залія похитала головою.

— Скільки тобі було років, коли вони прийшли, сей Оверголсер? — спитав Роланд.

— Тобто вперше? Нам з Веландом було дев’ять. — Оверголсер говорив швидко, й тому складалося враження, що він виголошує заздалегідь підготовану промову, проте Едді сумнівався, що то було так. Оверголсер був великим цабе у Кальї Брин Стерджис, великим фермером, спаси нас Боже й зроби так, щоб ворони закам’яніли. Йому було важко подумки повертатися до того часу, коли він був дитиною, маленькою, безпорадною і наляканою. — Мама з татом спробували сховати нас у льоху. Так мені сказали, бо я цього не пам’ятаю. Мабуть, я змусив себе забути про це. І я, думаю, це цілком імовірно. Хтось може пам’ятати більше за інших, Роланде, але суть одна: одного забирають, один залишається. Той, кого викрадають, згодом повертається рунтом, може бути трохи помічним у господарстві, та нижче пояса мертвим. А потім… коли їм перевалює за третій десяток…

Коли їм перевалювало за третій десяток, рунти старішали, раптово і страхітливо. Їхнє волосся сивіло й часто геть випадало. Очі ставали каламутними. М’язи, такі непомірні (як тепер у Тії Джефордс і Залмана Гуніка) здувалися й обвисали. Часом вони вмирали тихо і спокійно — уві сні. Але частіше їхній кінець був важким. Виступали виразки — у когось на шкірі, але частіше на шлунку чи в голові. У мозку. Всі ці смерті були передчасними: якби не Вовки, вони жили б ще довго. І багато хто з них вмирав у таких самих муках, як тоді, коли виростали з нормальних дітей до велетнів, — з криком болю на вустах. Едді подумав, що смерть цих недоумкуватих дуже нагадувала кінцеву стадію раку. І багатьох із них, напевно, родичі просто душили чи присипляли якимось міцним заспокійливим, що забирало їх далеко за межі сну, далеко за межі болю. Таких питань ставити не слід, але він здогадувався, що таке спіткало багатьох рунтів. Роланд часом уживав слово «дела», зазвичай легенько поводячи рукою у бік обрію.