Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 67

Едді заплакав. Але то були хороші сльози.

У цих темних руїнах, засипаних будівельним сміттям, Роланд уздрів усіх привидів свого життя: від матері й няньки аж до їхніх гостей з Кальї Брин Стерджис. І з кожним кроком відчуття правильності дужчало. Відчуття, що всі його важкі рішення, весь біль, втрати й пролита кров, зрештою, були не марними. Адже була причина. І була мета. І були життя та любов. Усе це він почув у пісні троянди й невдовзі розплакався сам. Найбільше — від полегшення. Добутися сюди було непросто. Багато людей полягло дорогою. Але тут вони жили, тут співали разом із трояндою. Врешті, його життя не було марним.

Вони взялися за руки й пішли вперед, допомагаючи один одному уникати дощок з гвіздками, що стирчали назовні, і дірок, в які легко можна було втрапити ногою й звихнути або навіть поламати щиколотку. Роланд не знав, чи може людина зламати собі щось у стані тодешу, але з’ясовувати це не мав жодного бажання.

— Заради цього й варто було жити, — хрипко промовив він.

Еідді кивнув.

— Тепер я точно не зупинюся. Навіть якщо загину.

Джейк склав пальці кружальцем: окей, мовляв, — і розсміявся. Звук його сміху потішив Роланда. На пустирі було темніше, ніж на вулиці, але помаранчеві ліхтарі на Другій і Сорок шостій відкидали достатньо світла, щоб можна було хоч трохи щось роздивитися. Джейк показав на табличку, що лежала на купі дощок.

— Бачите? Це вивіска делікатесної. Я витяг її з бур’янів. Тому вона там лежить. — Він крутнувся і тицьнув пальцем у інший бік. — Ой, дивіться!

Той щит не лежав, а стояв. Роланд і Едді повернулися, щоб його прочитати. Жоден не бачив його раніше, але на обох накотило потужне відчуття дежавю.

...

БУДІВЕЛЬНА КОМПАНІЯ

«МІЛЛЗ» І «СОМБРА-НЕРУХОМІСТЬ»

МИ ЗМІНЮЄМО ОБЛИЧЧЯ МАНГЕТТЕНУ!

НАЙБЛИЖЧИМ ЧАСОМ — ЗАБУДОВА ЦІЄЇ ДІЛЯНКИ:

ЕЛІТНИЙ ЖИТЛОВИЙ БУДИНОК

«ЗАТОКА ЧЕРЕПАХИ»!

ТЕЛЕФОНУЙТЕ 661-6712, ЩОБ ЗНАТИ БІЛЬШЕ!

ВИ НЕ ПОШКОДУЄТЕ!

Як і казав Джейк, щит мав вельми непрезентабельний вигляд і потребував чи оновлення, чи повної заміни. Джейк не забув напис фарбою з балончика через увесь щит, і Едді пам’ятав його з Джейкової розповіді, не тому, що цей напис був якимось значущим, якраз навпаки — тому що він був дивним. Як і очікувалося, він був на місці. БАНҐО СКАНК. Візитівка якогось вуличного грамузляльника.

— Мені здається, номер телефону на щиті тепер інший, — сказав Джейк.

— Справді? А який був раніше? — спитав Едді.

— Не пам’ятаю.

— Тоді звідкіля впевненість, що тепер він інакший?

У іншому місці, в інший час ці питання могли б роздратувати Джейка. Але тепер, під заспокійливим впливом троянди, він лише всміхнувся.

— Не знаю. Нізвідкіля, мабуть. Але він стовідсотково виглядає не так. Як табличка у вітрині книгарні.

Роланд не чув їхнього діалогу. У своїх ковбойських чоботах він переступав через цегляні кучугури, дошки й товчене скло, і його очі блищали навіть у темряві. Він побачив троянду. Поблизу неї, в тому місці, де Джейк знайшов свого ключа, щось лежало, та Роланд навіть не глянув, що то. Всю його увагу полонила троянда, що росла на трав’янистому клапті землі. Трава була забризкана пурпуровою фарбою. Він опустився на коліна. За мить Едді підійшов до нього ліворуч, а Джейк — праворуч.

Троянда міцно стулилася під пологом ночі, але коли всі вони стали навколішки, пелюстки стали розгортатися, немовби на знак привітання. Гомін, мов янгольський спів, заповнив собою весь пустир.

ТРИНАДЦЯТЬ

Попервах Сюзанна почувалася нормально. Вона трималася попри те, що втратила понад півтора фунта зросту — зросту тієї людини, якою вона прибула сюди, до Нью-Йорка, — і тепер знову повернулася до своєї знайомої (й огидно підлеглої) пози. Вона наполовину сиділа, наполовину стояла навколішках на брудному тротуарі, спираючись спиною об паркан, що оточував пустир. У голові промайнула саркастична думка: «Все, чого мені зараз бракує, — картонної таблички з написом і консервної бляшанки».

Вона не втратила самовладання навіть тоді, коли побачила, як мертва жінка переходить через Сорок шосту вулицю. Рятував спів — як вона зрозуміла, голос троянди. Юк теж допомагав, притискаючись до неї своїм теплим тільцем. Вона попестила шовковисту шубку, щоб його справжність допомогла їй відновити душевну рівновагу. Вона знову і знову повторювала собі, що вона не схибнулася. Ну гаразд, не помітила вона, як спливло сім хвилин. Можливо. А може, стався якийсь збій у нутрощах того новомодного годинника. Ну добре, бачила вона мертву жінку, яка переходила через дорогу. Знову ж таки, можливо. Але то могла бути якась засмоктана наркоманка, у Нью-Йорку їх греблю гати…

Наркоманка, з чийого рота виповз зелений хробачок?

— Це могло мені привидітися, — сказала вона пухнастикові. — Правда ж?

Юк нервувався, не знаючи, куди йому раніше дивитися: на Сюзанну чи на автомобілі з увімкненими фарами, що мчали повз них і, напевно, здавалися йому велетенськими хижаками з очима-ліхтарями. Він нервово заскімлив.

— До того ж скоро хлопці повернуться.

— Опці, — з надією в голосі погодився пухнастик.

Чому я не пішла з ними? Едді міг би понести мене на спині, він безліч разів таке робив, з ранцем і без нього.

— Я не могла, — прошепотіла вона. — Просто не могла.

Тому що якась частка її душі боялася троянди. Боялася наближатися до неї. Невже це вона керувала її розумом ті сім зниклих хвилин? Сюзанна побоювалася, що так і було. Але зараз ця частка зникла. Забрала свої ноги й пішла ними гуляти Нью-Йорком зразка 1977 року. Погано. Але водночас вона забрала з собою Сюзаннин страх перед трояндою, а це вже було добре. Вона не хотіла боятися чогось настільки потужного і дивовижного.