Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 60

— Що смішного? — поцікавився Джейк.

— Просто подумав, що за довге життя можна здибати чимало дивних попутників, — пояснив Роланд.

— Якщо ти про нас, — сказав Едді, — то знаєш що, Роланде, я не сказав би, що ти сам такий уже Норман Нормуль.

— Мабуть, так, — погодився Роланд. — Якщо у тодеш підемо гуртом — разом або вдвох чи втрьох, — то треба взятися за руки, коли почуємо дзвіночки.

— Енді казав, що ми маємо зосередитися одне на одному, — додав Едді. — Щоб не загубитися.

Раптом, неабияк усіх здивувавши, Сюзанна заспівала. Роландові цей спів нагадав хор галерних рабів — радше не пісню, а речитатив, призначений для того, щоб його викрикувати строфу за строфою. Втім, навіть без наспіву її голос був достатньо мелодійним: «Діти, коли зачуєте музику кларнета… Діти, коли зачуєте музику флейти. Діти, коли зачуєте музику там-бу-рина… Вклоняйтеся і славте іііі-ДОЛА!»

— Що це?

— Пісня, яку співали у полі, — пояснила вона. — Напевно, мої діди-прадіди виводили її, коли збирали бавовну старого масси. Але часи змінюються. — Вона всміхнулася. — Вперше я почула її в кав’ярні в Ґрінвіч-Вілідж ще 1962 року. А співав її білошкірий блюзовий шаутер Дейв Ван Ронк.

— Мабуть, Аарон Діпно теж там був, — видихнув Джейк. — Чорт, закладаюся, що він сидів за сусіднім столиком.

Спантеличена, Сюзанна обернулася до нього.

— Чому ти так думаєш, зайчику?

— Бо він підслухав, як Кельвін Тауер сказав, що цей Діпно вештався у Вілідж, відколи… що він сказав, Джейку? — втрутився Едді.

— Не у Вілідж, а на Блікер-стрит, — підсміюючись, виправив Джейк. — Містер Тауер сказав, що містер Діпно тинявся на Блікер-стрит раніше, ніж Боб Ділан навчився брати на своєму «Хонері» якісь ноти, крім відкритої соль. «Хонер» — то, мабуть, губна гармоніка.

— Так і є, — сказав Едді. — Звісно, я не готовий закластися на мільйон, що Джейків здогад — правда, але мені це видається вірогідним. Думаю, Діпно там був. Знаєте, я навіть не здивувався б, якби мені сказали, що барменом тоді був Джек Андоліні. Тому що в Країні Дев’ятнадцять інакше й бути не може.

— Хай там як, — підсумував Роланд, — ті з вас, хто перетне межу, нехай тримаються разом. У жодному разі не відходьте далі, ніж на відстань простягнутої руки.

— Думаю, мене з вами не буде, — сказав Джейк.

— Чому ти так кажеш, Джейку? — здивувався стрілець.

— Тому що я не засну, — сказав хлопчик. — Я надто схвильований.

Але зрештою поснули всі.

ЧОТИРИ

Він знає, що це сон і що до нього спричинилася слайтменова побіжна ремарка, але він не може з нього виборсатися. «Завжди шукайте потаємні двері», — навчав їх Корт. Але якщо в цьому сні і був чорний хід, то Роланд усе одно не міг його знайти. «Я чув про Єрихонський пагорб, та й інших кривавих вигадок наслухався», — сказав айзенгартів головний робітник. Тільки для Роланда Єрихонський пагорб вигадкою не був. Навпаки. Він був там. То був кінець для них. Кінець цілого світу.

День задушливо спекотний. Сонце доходить зеніту й спиняється в ньому, наче непорушним став сам час. Перед ними стелеться довге поле, всіяне сіро-чорними кам’яними колосами, напівзруйнованими від вітру й століть статуями, що їх залишили люди, які вже давно зникли з лиця землі. Солдати Ґрісома невблаганно насуваються, маневруючи між скульптурами, а Роланд і ті кілька людей, що з ним лишилися, відстрілюються, відступаючи схилом угору. Гуркіт пострілів не стихає ні на мить, кулі чиркають об кам’яні лиця пронизливим контрапунктом, що западає в їхні голови, як кровожерне дзижчання москітів. Джеймі Декуррі вбив снайпер — чи Ґрісомів син з орлиним зором, чи сам Ґрісом. Смерть Алана була жахливішою. За ніч до вирішального бою його застрелили в темряві двоє його найкращих друзів. Помилково. Фатальна невиправна помилка, без шансів на порятунок. Колона Демюле втрапила в засідку біля крайових скель, усіх перебили. Алан повернувся після опівночі, щоб сказати їм, Роландові й Катберту… Гуркіт їхніх револьверів… І коли Алан викрикнув їхні імена…

Вони вже на вершині, відступати далі нікуди. За їхніми спинами на схід тягнеться крихке глинисте урвище до солі… До того, що за п’ять сотень миль південніше називається чистим морем. На захід — пагорб з кам’яними бовванами і військо Ґрісома, що з криками йде у наступ. Роланд і його люди самі вбили сотні солдатів, але лишається ще дві тисячі — щонайменше. Дві тисячі розфарбованих у синє, перекошених од крику облич, дехто озброєний револьверами, дехто — арбалетами. Дві тисячі проти дюжини. Це все що від них лишилося, тут, на верхівці Єрихонського пагорба, під розпеченим небом. Джеймі мертвий, Алан мертвий, загинув від куль, випущених з револьверів його найкращих друзів — флегматичний, надійний Алан, який міг би їхати далі для власної безпеки, але вирішив цього не робити. І в Катберта стріляли. Скільки разів? П’ять? Шість? Його сорочка просякла багрянцем і прилипла до шкіри. Одна половина обличчя була всуціль заллята кров’ю, око на тій половині незряче випиналося над щокою. Але в нього ще був Роландів ріг, той, у який, за легендами, сурмив Артур Ельд. І він не хоче його віддавати, «бо я граю на ньому краще, ніж ти, — сміючись каже він Роландові. — забереш, коли я помру. Не забудь забрати, Роланде, це ж твоя власність.»

Катберт Олґуд, який колись в’їхав до баронії Меджис із грачиним черепом на луці сідла. «Вартовий», — називав його Катберт і розмовляв з ним, як з живим, бо так йому хотілося. Іноді він доводив Роланда до сказу своєю нерозважністю, і ось він тепер під пекучим сонцем, насилу переставляє ноги, бредучи до нього, з револьвером, з якого курить димок, у одній руці та Ельдовим рогом у другій, скривавлений, напівосліплий, майже мертвий… Але він сміється. О боги, сміється.