Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 57

К оглавлению

57

«Вони так і не зрозуміли», — подумав Роланд. Але вголос відповів:

— Дякую. Наше завдання полягатиме в тому, щоб передусім роздивлятися й дослухатися. Потім ми попросимо людину, яка тримає в себе перо, скликати збори. А там уже розповімо вам, чи можна буде тримати оборону міста й скільки людей нам для цього знадобиться, якщо оборона можлива.

Побачивши, що Оверголсер надимається, щоб розтулити рота й заговорити, Роланд похитав головою.

— В будь-якому разі підмога знадобиться невелика, — сказав він. — Ми стрільці, а не армія. Ми міркуємо й чинимо інакше, ніж армія. Ми можемо попросити, щоб з нами виступило п’ятеро. Можливо, навіть менше — двоє чи троє. Але для підготовки нам потрібно буде більше.

— Чому? — спитав Бенні.

Роланд усміхнувся.

— Цього, синку, я наразі сказати не можу, бо ще не бачив, як там усе у вашій Кальї. Але в таких випадках, як цей, зазвичай потужною зброєю стає несподіванка. А щоб підготувати хорошу несподіванку, потрібно багато людей.

— Найбільшою несподіванкою для Вовків буде те, що ми взагалі опиратимемось, — сказав Тіан.

— А якщо ви вирішите, що обороняти Калью неможливо? — спитав Оверголсер. — Що тоді, скажіть, прошу.

— Тоді ми з друзями подякуємо вам за гостинність і підемо далі, — відповів Роланд, — бо далі на Шляху Променя нас чекають справи. — Помітивши, як спохмурніли обличчя Тіана і Залії, він додав: — Але я сумніваюся, що оборона буде неможлива. Зазвичай така можливість є.

— Якщо зібрання людей її ухвалить, — уточнив Оверголсер.

Роланд завагався. То була саме слушна мить, коли він міг приголомшити їх правдою, якби захотів. Якщо ці люди вважали, що тет стрільців зважатиме на те, що вирішили збори скотарів і фермерів, то вони справді втратили відчуття реальності світу, яким він був колись. Та чи було це так кепсько? Зрештою, все вирішиться й стане часткою його довгої історії. Чи не стане. Якщо не стане, то його історія і його пошуки закінчаться в Кальї Брин Стерджис, спорохнявіють під могильним каменем. Можливо, навіть каменя не буде — вони з друзями загинуть десь на сході міста й розкладатимуться, поки круки та расті дзьобатимуть їхні трупи. Вирішальне слово скаже ка. Втім, як завжди.

Тим часом усі погляди було звернено до нього.

Роланд підвівся, скривившись від спалаху болю, що пронизав його праве стегно. Наслідуючи його приклад, Едді, Сюзанна і Джейк також зіп’ялися на ноги.

— Наше знайомство вважаю вдалим, — сказав Роланд. — Що ж до прийдешнього, то вода буде, як на те Божа воля.

— Амінь, — мовив Каллаген.

Розділ VII
ТОДЕШ

ОДИН

— Сірі коні, — сказав Едді.

— Еге ж, — кивнув Роланд.

— П’ятдесят чи шістдесят Вовків, і всі, як один, на сірих конях.

— Так вони сказали.

— І ніхто навіть не допустив думки, що це чудасія, — задумливо промовив Едді.

— Ні. Схоже, їх це не здивувало.

— Адже це чудасія, правда?

— Шістдесят-сімдесят коней, і всі однакової масті? Авжеж, чудасія.

— Ці люди в Кальї самі вирощують коней.

— Еге.

— Навіть нам конячок привели. — Едді, якому в житті не доводилося сидіти верхи, подумки порадів, що в нього є час морально підготуватися до цього випробування, але вголос нього не сказав.

— Еге ж, їх прив’язали з іншого боку пагорба.

— Ти впевнений?

— Я відчув їхній запах. Думаю, ними опікується робот.

— Чому тоді ці люди сприймають п’ятдесят-шістдесят коней однакової масті як належне?

— Тому що насправді вони не думають про Вовків і все, що з ними пов’язано, — сказав Роланд. — Напевно, всю свою розумову енергію вони витрачають на те, щоб боятися.

Едді висвистав п’ять нот, які ледь-ледь не дотягували до мелодії. І сказав:

— Сірі коні.

Роланд кивнув.

— Сірі коні.

Вони подивилися один на одного і розсміялися. Едді обожнював, коли Роланд сміявся. Його сміх був сухий і неприємний, як крик тих велетенських птахів, що їх він називав расті… але Едді все одно його обожнював. Можливо, лишень тому, що Роланд так рідко сміявся.

День хилився до вечора. Хмари потоншали, й тепер крізь них прозирала бліда блакить. Оверголсерів загін повернувся до свого табору. Сюзанна і Джейк вирушили лісовою дорогою набрати ще пундиць. Після грандіозного обіду вони були такі ситі, що не хотіли нічого важчого за ягоди. Едді сидів на колоді й різьбив. Близько нього сидів Роланд, розклавши перед собою на оленячій шкірі всю їхню зброю в розібраному вигляді. Він по черзі змащував усі деталі, підносячи кожен замок, барабан і ствол до світла, востаннє інспектуючи їх перед тим, як відкласти вбік для збирання.

— Ти сказав їм, що від них уже нічого не залежить, — порушив мовчанку Едді, — але вони зрозуміли не більше, ніж усе те діло з сірими конями. А ти не пояснив до пуття.

— Це б їх лише засмутило, — сказав Роланд. — У Ґілеаді любили казати: «Не буди лихо, поки спить тихо».

— Угу, — підтвердив Едді. — А в Брукліні ще казали: із замшевої куртки шмарклю так просто не зітреш. — Він підняв угору предмет, над яким працював. То має бути дзиґа, подумав Роланд, дитяча іграшка. І знову в його підсвідомості заворушилася тривожна думка про те, чи багато Едді насправді знає про жінку, з якою лягає щоночі. Про жінок. — Якщо ти виріщиш, що ми спроможні їм допомогти, то ми будемо змушені їм допомогти. Адже саме так вчинив би відважний Ельд, га?

57