Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 43

К оглавлению

43

Джейк тримав у руках «Чарлі Чух-Чуха», і його обличчя стало мертвотно-блідим, а очі полізли на лоба. Поруч нього стривожено завив Юк. Роланд схилився над книжкою, і його очі теж округлилися від подиву.

— Боги милосердні, — тільки й мовив він.

Едді з Сюзанною теж нахилилися, щоб подивитися. Назва не змінилася. Ілюстрація теж лишилася тією самою: олюднений локомотив, що, пихкаючи, піднімається на схил, передні ґрати видовжені у посмішці, ліхтар — мов радісне око.

Але жовті літери знизу — підпис «Оповідання і картинки Беріл Еванс» — зникли. Імені автора не було взагалі.

Перевернувши книгу, Джейк поглянув на її спинку. «Чарлі Чух-Чух» і видавництво Макколі — от і все, що було написано. І більш нічого.

Південніше від них залунали голоси. Наближалися Каллаген і його друзі. Каллаген з Кальї. Каллаген з Лота, як він сам себе називав.

— Титульна сторінка, зайчику, — підказала Сюзанна. — Швиденько, поглянь туди.

Джейк розгорнув книгу. На титульній були тільки назва й емблема видавництва.

— Глянь на сторінку, де авторські права, — сказав Едді. Джейк перегорнув аркуш. Тут, на звороті титульної сторінки, ліворуч від початку тексту, стояла інформація про авторські права. Точніше, інформації як такої майже не було.

...
© 1936,

та й по всьому. Цифри, що в сумі давали дев’ятнадцять. Решта сторінки була порожня.

Розділ V
ОВЕРГОЛСЕР

ОДИН

Упродовж того тривалого й насиченого дня Сюзанна спостерегла чимало цікавого — тому що Роланд дав їй змогу це робити, а ще тому, що, коли минулися ранкові млості, вона знову почувалася добре.

За мить до того, як Каллаген з компанією наблизилися на відстань звуку, Роланд пробурмотів їй на вухо:

— Стій біля мене і ні пари з вуст, поки не накажу. Якщо вони вирішать, що ти моя ша’він, нехай.

За інших обставин вона б пустила якусь шпильку й сказала все, що вона думає про те, щоб бути мовчазною незаконною дружиною Роланда, його нічною забавкою, але в них не було на це часу. І в тій справі було не до жартів — про це промовисто свідчив вираз його обличчя. Крім того, їй навіть була до смаку роль тихої відданої скво. Правду кажучи, будь-яка роль була їй до душі. Ще з дитинства найбільшою втіхою для неї було вдавати з себе когось іншого.

«Зрештою, в цьому вся ти, люба, нічого й додати», — подумала вона.

— Сюзанно? — вивів її з задуми голос Роланда. — Ти чула, що я сказав?

— Я добре тебе чую, — відказала вона. — За мене не хвилюйся.

— Якщо все піде так, як я хочу, тебе вони майже не помічатимуть, зате ти їх бачитимеш дуже добре.

Як чорношкіра жінка, яка виросла в Америці середини XX століття — читаючи «Людину-невидимку» Ральфа Елісона, Одетта сміялася і нерідко плескала в долоні, розгойдуючись у кріслі, наче на неї зійшло осяяння, — Сюзанна чудово розуміла, про що йому йдеться. І вона зробить так, як він хоче. У глибині душі, там, де оселилася ущиплива Детта Волкер, вона обурювалася через Роландову зверхність, проте водночас корилася їй, бо розуміла, що він останній стрілець цього світу. Можливо, останній герой.

ДВА

Спостерігаючи, як Роланд представляв їх усіх (Сюзанну досить недбало відрекомендували останньою, після Джейка), вона мала час поміркувати над тим, як добре їй стало, коли щез тупий біль від газів у лівому боці. Чорт, навіть головний біль відпустив, а він уже більше тижня не давав їй спокою, озиваючись то на потилиці, то в одній скроні, то в другій, то просто над лівим оком, як мігрень, що жде своєї нагоди вп’ястися в тебе. А ще, звісно, були ранкові млості. Щоранку близько години її нудило, її ноги були ватяні й не слухалися. Вона ніколи не блювала, проте впродовж тієї години до блювання був один крок.

Дурною вона не була і чудово розуміла, до чого всі ці симптоми, але мала причину вважати, що вони анічогісінько не означають. Надіялася лише, що не осоромиться так, як мамина подруга Джесіка, до того ж двічі. Джесіку двічі роздувало від фальшивих вагітностей, і в обох випадках жінка мала такий вигляд, ніби от-от розродиться близнятами. Ба навіть трійнею. Проте Джесіка Бізлі вирішила, що носить дитину, бо в неї припинилася менструація. А Сюзанна знала, що не вагітна, бо мала на те найелементарнішу з причин: її місячні були регулярними. Почалися в неї в той самий день, коли вони отямилися на Шляху Променя, за двадцять п’ять чи тридцять миль від Зеленого палацу. Відтоді менструація повторилася ще раз. Обидва цикли протікали вкрай важко: знадобилося багато ганчір’я, щоби всотувало темний потік. Раніше її місячні завжди були легкими, часом зводячись до кількох плямок, які її мама називала «дамськими трояндами». Втім, Сюзанна не скаржилася, бо до того, як вона потрапила до цього світу, її менструації завжди супроводжувалися болем, інколи до сказу нестерпним. А тепер двічі поспіль, відколи вони повернулися на Шлях Променя, вона не відчувала болю взагалі. Якби не змокрілі ганчірки, що їх Сюзанна ретельно закопувала на узбіччі дороги, вона б і не здогадувалася, що в неї червоні дні календаря. Можливо, через те, що вода в цьому світі була такою чистою.

Авжеж, вона знала, що тут до чого, це ж не квантова фізика, як полюбляв казати Едді. Шалені сумбурні сни, яких вона не могла згадати після пробудження, нудота й слабкість уранці, блудний головний біль, здуття живота й біль, яким воно супроводжувалося, й зрідка судоми — все зводилося до одного: вона хотіла від нього дитину. Понад усе в світі вона хотіла, щоб у її лоні росло дитя Едді Діна.

43