Вовки Кальї. Темна вежа V - Страница 18

К оглавлению

18

— Смачно, як м’ясо омарів, — похвалив він, але потім згадав чудовиськ, що відкусили Роландові пальці. — Тобто я хотів сказати, смачно, як хот-доги у Натана. Вибач, що глузував, Джейку.

— За це не хвилюйся, — всміхнувся Джейк. — Ти не надто образливо глузуєш.

— Треба вам дещо знати, — всміхаючись, сказав Роланд. Цими днями він усміхався частіше, набагато частіше, та його очі були серйозними. — Усім вам. Пундиці часто викликають дуже видовищні сни.

— Тобто від них ти наче під кайфом? — стривожено спитав Джейк, згадавши свого батька. Елмер Чемберз у своєму житті перепробував чимало химерних речей.

— Під кайфом? Я не зовсім…

— Сп’янілий. На підйомі. Коли тобі різне ввижається. Як тоді, коли ти прийняв мескалін і пішов у кам’яне кружало, де та істота мало не… мало не завдала мені болю.

Роланд на мить замислився, згадуючи. У тому колі з валунів мешкав ув’язнений сукуб. Якби її воля, вона б, поза сумнівом, улаштувала Джейкові Чемберзу сексуальну ініціацію й затрахала б до смерті. Але Роланд примусив її говорити. Щоб покарати його, дух наслав йому видиво Сюзен Дельґадо.

— Роланде? — стурбовано посмикав його Джейк.

— Не переймайся, Джейку. Те, про що ти зараз думаєш, спричиняють гриби — вони змінюють свідомість, викликають піднесення, — але не пундиці. Це лише смачні ягоди. Якщо сни стануть надто яскравими, просто нагадай собі, що ти спиш.

Едді вирішив, що ця маленька промова якась дивна. Зазвичай Роланд не завдавав собі клопоту опікуватися їхнім психічним здоров’ям. А також не любив марнувати слів.

«Події знову почали свій хід, і йому це теж відомо, — подумав Едді. — Після маленького тайм-ауту годинник знову цокає. Як то кажуть, гра почалася».

— Роланде, вночі чергуватимемо? — спитав Едді.

— Сумніваюся, що є потреба, — спокійно сказав стрілець і заходився крутити собі цигарку.

— Ти справді не вважаєш їх небезпечними? — спитала Сюзанна і повела очима в бік лісу, де окремі дерева вже губилися у вечірніх сутінках. Іскорка багаття, яку вони помітили раніше, вже зникла, та люди, що йшли слідом за ними, були десь там. Сюзанна їх відчувала. Опустивши погляд на Юка, вона помітила, що він теж дивиться у той бік, і це її не здивувало.

— Думаю, це їхні проблеми, — відповів Роланд.

— І що б це могло означати? — спитав Едді, та Роланд мовчав. Він просто лежав, підклавши під голову згорток оленячої шкіри, дивився у темне небо й курив цигарку.

Невдовзі Роландів ка-тет поснув. Вартових вони не виставляли, та їхнього сну ніхто не потривожив.

П’ЯТЬ

Сни, що навідали їх, насправді не були сновидінням. Це розуміли всі, крім Сюзанни, яка тієї ночі була в прямому сенсі відсутня.

«О Господи, я повернувся до Нью-Йорка, — подумав Едді. — Справді повернувся. Все це відбувається насправжки».

Так і було. Він стояв у Нью-Йорку. На Другій авеню.

Тієї ж миті, коли він це усвідомив, з-за рогу П’ятдесят четвертої вулиці вийшли Джейк та Юк.

— Здоров, Едді, — широко всміхаючись, сказав Джейк. — Вітаю, ти вдома.

«Гра почалася, — подумав Едді. — Гра почалася».

Розділ ІІ
У НЬЮ-ЙОРКУ

ОДИН

Джейк вдивлявся в пітьму захмареного нічного неба без зірок та місяця і непомітно заснув. Занурюючись у сон, він відчув, що падає, і злякався: у попередньому житті так званої нормальної дитини йому часто снилося падіння, особливо в час шкільних іспитів, але після примусового народження в Серединному світі ці сни його облишили.

Аж раптом падіння припинилося. Він почув короткий передзвін, що здався занадто прекрасним: лише три ноти — і ти вже мрієш, щоб мелодія змовкла, дванадцять нот — і тобі здається, що вона тебе вб’є. Від кожного подзвону його кістки вібрували. «Звучить по-гавайському, чи не так?» — подумав він, бо хоч дзвіночки й близько не нагадували моторошне скавуління тонкоходу, щось подібне між ними все ж було.

Було.

Коли Джейк уже думав, що більше не витримає ні секунди, жахлива й химерна мелодія стихла. Зненацька пітьма за заплющеними повіками спалахнула сліпучим темно-червоним світлом.

Джейк боязко розплющив повіки, і в очі йому вдарило денне світло.

І щелепа йому відвисла.

Перед ним був Нью-Йорк.

Повз нього пролітали діловиті таксівки, виблискуючи на сонці жовтогарячими бортами. Пройшов юнак із навушниками «Вокмена» у вухах, вистукуючи ритм музики ногами, взутими у сандалії, й мугикаючи собі під носа «Ша-да-ба, ша-да-боу!» Джейкові барабанні перетинки шарпонув звук молоткового перфоратора. У самоскид полетіли уламки бетону, й тріскотнява відлуння покотилася від споруди до споруди, що стриміли до неба. Світ навколо оглушливо гуркотів. Джейк навіть не усвідомлював, настільки він звик до глибокої тиші Серединного світу. Ні, не просто звик. Полюбив її. Але в цьому гуркоті було щось неймовірно вабливе. Знову в буденному Нью-Йорку. Джейк відчув, як його губи мимохіть розтягуються в усмішці.

— Ейк! Ейк! — загукав тихий переляканий голос. Глянувши вниз, Джейк побачив Юка, що сидів на хіднику, обкрутившись хвостом. На лапах пухнастика-шалапута не було червоних черевичків, та й Джейк був без червоних «оксфордів» (дякувати Богові!), але, поза тим, усе дуже нагадувало їхню мандрівку до Роландового Ґілеаду, яку вони здійснили в чарівній кулі. Кулі, що стала призвідницею такого лиха і страждань.

Цього разу обійшлося без кулі… він просто заснув. Але то був не сон. Його сни ніколи не були такими насиченими й такими опуклими. А ще…

18